Коктебель.

Коктебель. Це коктейль сонця, моря і вина. Гарне і наївне містечко. Будиночки -як жменька рахат-лукуму, розсипаного між крем’янистими пагорбами, що зачепилися за акації , аби не скотитися в море. Платиново-бірюзовий обрій ввесь час перед твоїми очима, як мрія. Там усі голі, гарячі й засмаглі. Навіть кози. Там грає джаз, ціле море джазу. Там вулиці завмирають і застигають тільки на світанку. Там на кілометрових стінах набережної пишуть фарбою вірші. Арт-пам’ятники «Облако», «Табурет для віршів», «Вуличним Акторам» до створення яких я долучився, обтерті та обмиловані туристами. І туристи там не туристи, а скоріше полмники, що ідуть до Коктебелю за натхненням. Там на прибережних брилах таблички з іменами поетів, що не мислили свого життя без цього краю. Там на високій горі під гранітною плитою спочиває великий сонце поклонник Макс Волошин, який заповів приносити до нього камінця з узбережжя. Тверді сльозинки моря. Великий романтик. 
Там Карадаг. Ціле кам’яне диво що піднімається до неба хребтами, скелями , ґротами, водограями , печерами й бухтами. Закам’янілий космос , що притягує до себе як магніт. Зібравшись на Карадаг можна годинами спостерігати, як що двадцять хвилин міняється відтінок мису Хамеліон. 
Це найкраще місце в світі для відпочинку душі. Макс Волошин зрозумів це першим. Цей Киянин міг жити в будь-якому мегаполісі, але обрав це чарівне місце. Тут побудував будинок на дикому березі , тут кохав, писав гарні книги, творив поезію та картини. Гідні люди з цілого світу приїздили до нього щоб навчитись бачити світ його очима. Щоб навчитись радіти так, як радів він світові. 
Зранку, коли сонячна куля лежить на хребті мису Крокодил, море ледь- ледь здригаючись сміється до тебе платиновими лусочками. Якщо плаваєш тут щодня, щотижня, щомісяця, то море впускає тебе у свою плоть і ти стаєшь його краплинкою, його кристаликом. Море вимиває втому, зайві спогади і турботи.
Коктебель, мій любий Коктебель, як сильно мені тебе не вистачає... як часто ти у моїх снах...